Сім років без системного діалогу. І лише парламентська криза раптом нагадала Банковій, що Верховна Рада все ще існує. Але вже не в такому вигляді, якою її хотів бачити Зеленський сім років томуБагато хто впізнає цю до болю знайому ситуацію у великих родинних колах. Постійна ворожість, роками не телефонувати одне одному, передавати претензії через третіх осіб. А потім сісти за один стіл і зразково демонструвати сімейну єдність.
Приблизно такий вигляд мала перша за сім років зустріч Володимира Зеленського з парламентськими лідерами.
Щоправда, не зовсім тет-а-тет. Поруч були Руслан Стефанчук, Давид Арахамія та Кирило Буданов. Після такої паузи залишати президента сам на сам із парламентськими лідерами було б дещо різким поверненням до демократичних практик.
Щось справді мало відчутно піти не так, аби президент знову відкрив для себе парламентаризм – доволі принципову інституцію парламентсько-президентської республіки, з яким влада останніми роками підтримувала радше церемоніальні стосунки.
Аби Зеленський і Порошенко сіли за один стіл, вартувало Андрію Єрмаку покинути Офіс президента, а замість нього – Кирило Буданов – у ролі неформального модератора державної комунікації. Хоча, судячи з подальшого розвитку подій, порядок у нашій державі поки існує переважно в режимі наміру.
Засідання Верховної Ради стартувало вже після другої години дня. Частина зали порожня. У цей самий час парламент примудрився дванадцять разів не підтримати зміни щодо міжнародних посилок, ще й напередодні візиту місії МВФ. Дивовижно, як країна, яка впевнено пише стратегії на п'ятнадцять років уперед, ніяк не може організувати один робочий день.
Ні на зустрічі з власною фракцією, ні в розмовах з іншими політичними силами президент не згадав про ще одну невелику майбутню несподіванку – меморандум з ЄС і кредитний пакет на 90 мільярдів євро, який згодом так само делікатно з’явився у порядку денному вже без особливого періоду на підготовку депутатів. Іронія ситуації навіть не в раптовості. А в тому, що йшлося саме про той документ, який країна не може дозволити собі не підтримати.
Але найцікавіше, як завжди, відбувалося не в офіційних релізах. На запитання журналістів парламентські лідери відповідали скупо або не відповідали взагалі. Політичний інстинкт самозбереження запрацював бездоганно, як ніколи: охочих публічно виносити розмови з Банкової виявилось небагато. Український парламент, втім, уже має певну історію таких консультацій.
А це якраз був травень 2019 рік – перша зустріч новообраного президента Володимира Зеленського із народними депутатами. Аби сповістити їм про розпуск Ради. Тодішній лідер радикалів Олег Ляшко вирішив, що нова політична епоха має починатися з максимальної прозорості, бажано – у форматі онлайн-трансляції просто із зустрічі з президентом. Але на цьому демократія і закінчилась. І пан Ляшко залишився за зачиненими дверима.
Цього разу у публічний простір депутати винесли переважно вдячність президенту за сам факт зустрічі – ніби йшлося не про робочі консультації між інституціями, а про рідкісне вікно у щільному розкладі державності.
Втім, дещо назовні все ж просочилося.
Зокрема під час ефіру Радіо Свобода, де зустріч обговорювали Микита Потураєв зі "Слуги народу", Ірина Геращенко з "Європейської солідарності" та Ярослав Железняк із "Голосу".
Особливо цікавою виявилася тема зустрічі Володимира Зеленського та Петра Порошенка – першої прямої розмови президентів із 2019 року. Щоправда, і тут публіці чемно нагадали про чинність попередніх домовленостей із Банковою. Частина деталей, як пояснила Ірина Геращенко, мала залишитися за кадром. Втім, двогодинна розмова колишніх суперників за президентське крісло стосувалася зокрема війни і миру, євроінтеграції, парламенту…Звісно, суспільний інтерес цікавило й інше питання: чи обговорювали президенти санкції проти Порошенка – тему, яка й без того додала глибини непростим стосункам між двома політичними таборами.
Прямої відповіді не прозвучало. Натомість прозвучала порада читати між рядками. За словами Геращенко, Порошенко говорив про демократію та необхідність поваги до інституцій. В українській політиці це іноді теж буває способом відповісти на запитання, не використовуючи форму прямої відповіді.
Іронія в тому, що як на першому, так і на сьомому році правління Зеленський починає говорити із Верховною Радою, коли там монобільшості як такої й немає. Зеленський довго міг дозволити собі розкіш ігнорувати опозицію.
Але монобільшість, яка колись виглядала політичним стартапом із майже нескінченним зарядом батареї, на сьомому році президентства дедалі частіше працює на видосі.
І ось тут раптом з’являється потреба в діалозі із тими, з ким ще вчора було простіше просто не розмовляти.
Окремим нюансом став ефірний епізод навколо так званих "забаганок" президента. Микита Потураєв образився на саме формулювання ведучої, нагадавши, що парламент голосує за ці "забаганки", аби журналісти могли виходити в ефір і ці самі слова вимовляти. Колеги з інших фракцій дипломатично нагадали, що роль особистості в політичних рішеннях іноді все ж існує. Зокрема коли йдеться про закони, які президент підписує власноруч.
Незручна річ ця демократія: постійно змушує співіснувати різні версії реальності.
Але найбільш символічною стала зовсім інша репліка.
На питання про резонансні історії та політичні скандали щодо кооперативу "Династія" та всього розслідування НАБУ по операції "Мідас", Потураєв відповів, що депутатів більше хвилювали питання "суспільного інтересу" – наприклад, Бортницька станція аерації й перспектива того, чи не потече лайно з кранів українців. За Бортницькою станцією, безумовно, варто уважно стежити. Але останнім часом складається враження, що деякі протікання в державній системі мають значно більшу вагу.
Тож повернімось до нашої головної теми.
Питання не в тому, чи потрібен цей діалог. Питання радше в тому, чи готові всі його учасники нагадати собі, що Верховна Рада існує не як декоративний додаток до форми державного правління, а як окрема інституція – з тією не зручною особливістю для певних осіб з Офісу президента та Кабінету Міністрів, що з нею рано чи пізно все одно доводиться говорити.
