Наразі вистачає щиро подивованих українців: якого дідька наші багато які західні сусіди (члени НАТО та ЄС, між іншим) останнім часом на рівні державних влад не просто скептично ставляться до протидії російській агресії, а й більшою чи меншою мірою намагаються підірвати оборонні зусилля Альянсу та знівелювати його підтримку України. Ба більше: дехто, як-от Угорщина, вже назвав офіційно Україну ворогом і перейшов до антиукраїнської політичної практики та прямої підтримки Росії (нагадаю лише один приклад: санкції проти кількох українських генералів на підставі добре організованого за лекалами КҐБ-ФСБ приводу). Чим пояснити це? Дехто все списує на особисті риси Орбана, Фіцо, Окамури і їхніх однодумців. Що ж, це не можна скидати з поля уваги. Як і чималі фінансові потоки, замкнені на таких персонажів. Дехто звинувачує дурнувату, м’яко кажучи, політику бюрократії Євросоюзу, яка вимагає від країн Центральносхідної Європи приймати чимале число т.зв. «біженців» з Африки та Близького Сходу – мовляв, існує white guilt («біла провина»), треба її спокутувати. Але ж переважна частина «біженців» - то насправді переселенці (про різницю цих двох понять читайте у класика соціальної думки Гантінгтона), які прагнуть будувати у Європі анклави своїх «африк» і «близьких сходів» зі збереженням аромату відповідних «принад». По-друге, саме європейці розпочали нещадну боротьбу з рабством в Африці та на Близькому Сході, досягши в тому неабияких успіхів – і перемогли б його повністю, якби не місцеві вожді та шейхи. По-третє, ані Польща, ані Чехія та Словаччина, ані Угорщина ніколи не мали колоній в Африці й Азії. Навпаки, Польща у ХІХ-му і на початку ХХ-го століть була об’єктом російської та німецької колонізації. Та й Чехія в Австро-Угорщині почувалася зле. А дехто вважає причиною цих проблем дуже великі російські грошові вливання. Що ж, і це реальний чинник, але…
Але великі гроші та кремлівські зорі є вагомим аргументом лише там, де існує достатньо масове суспільне, власне, соціокультурне і геополітичне підґрунтя для «зачарованості на Схід» і схиляння перед тоталітарними суспільними конструкціями. А конституювання такого підґрунтя відбувалося у перебігу історичних процесів упродовж усього ХХ століття.
Бо ж історія (реальна, а не міфологізована) справді багато чого важить.
Отож почнімо з Румунії. Остання утворилася на основі об’єднання двох дунайських князівств – Молдови та Валахії у 1859-61 роках. Після низки пертурбацій у 1877-78 роках Румунія здобула незалежність від Османської імперії, взявши участь у війні з нею. Новопостала держава орієнтувалася на Францію та Росію, тож у 1916 році вступила у світову війну на боці Антанти та приєднавши Трансільванію, Буковину, Бессарабію і Добруджу. Румунська армія у 1919 році взяла участь у ліквідації Угорської совєтської республіки. На початку 1920-х Румунія закріпила свою геополітичну орієнтацію, ставши разом із Чехословаччиною та Королівством сербів, хорватів і словенців (Югославією) учасницею Малої Антанти, яка перебувала у союзі з Францією. Це убезпечувало державу від можливої агресії з боку Угорщини та СССР, а після приходу Гітлера до влади – і з боку нацистської Німеччини. Але Мюнхенська угода знищила Малу Антанту; румуни побачили, що британські та французькі урядовці у більшості своїй є переполоханими нікчемами чи, принаймні, дбають лише про власні держави, а Гітлер став найсильнішим геополітичним суб’єктом. Відтак Франція позбулася свого союзника та змусила його шукати порозуміння з Третім Райхом; Румунія приєдналася до держав Вісі та разом із Німеччиною вступила у війну проти СССР. Румунські війська встигли повоювати під Одесою, у Криму, на Кубані та під Сталінградом. Особливої слави їм це не принесло. У серпні 1944 року в Румунії відбувся державний переворот, і вона перейшла на бік Об’єднаних Націй. Країна потрапила у совєтську зону, проте повернула «відкушені» було Угорщиною чималі території, а фашизм «власного розливу» змінився так само «власноручним» комунізмом, коли державу у середині 1960-х очолили Ніколає і Єлена Чаушеску. Парадоксальним чином при цьому відновилася прозахідна орієнтація Румунії, поєднана з її особливою роллю у совєтському блоці. А ще – з протистоянням Угорщині, нехай і комуністичній.
Усі ці історичні напрямні не могли не спрацювати у посткомуністичні часи. Питання тільки в тому, наскільки дієвими вони є і будуть у наші дні.
Тепер про Угорщину. Виборовши у ХІХ столітті державний статус у Дунайській монархії, яка перетворилася на Дуальну, Угорщина швидко стала з колонії імперії Габсбургів лютим колонізатором переданих під її патронат народів, який мадяризував словаків, українців та частину румунів і південних слов’ян. При цьому до Першої світової війни лише 54% жителів Угорського королівства були угорцями, хоча значною мірою номінально, реально ж ішлося про меншість населення. Угорська совєтська республіка у 1919 році не відмовилася від імперськості та спробувала було використати Словаччину, Закарпаття і частину нинішньої Румунії для реалізації геополітичних планів Комінтерну, проте була розчавлена Антантою. В підсумку за Тріанонською угодою нова Угорщина дістала приблизно на 72% менше території та недорахувалася близько двох третин жителів (то майже всі були не угорці, а «фальшиві» угорці, силоміць мадяризовані групи населення). Так чи інакше, Орбан і Ко нині метляють шаликами, де складовими «Великої Угорщини» є чималі території всіх сусідніх держав. Оці території Угорщина вже колись отримала за допомогою фюрера «Тисячолітнього Райху» після Мюнхену-1938, першого (1938) та другого (1940) Віденських арбітражів і грубої воєнної сили (Карпатська Україна, 1939) та Бачка, Бараня, Меджимуріє, Прекмур’я (1941, землі тодішньої Югославії). Наслідки відомі. Проблема в тому, що Орбан, схоже, прагне піти второваним шляхом, знайшовши собі аж двох фюрерів і перетворивши свій авторитарний режим на тоталітаризм.
Українців досі заворожує антикомуністичне угорське повстання 1956 року. Так, заперечити його масштаб і значення неможливо, в тому числі й на те, що в Угорщині після низки політичних землетрусів запанував «гуляшевий соціалізм», достатньо ліберальний у сенсі економіки та культури. Проте не слід забувати й іншого: значна кількість угорців зі зброєю в руках підтримала совєтське вторгнення та заповзято розстрілювала своїх співвітчизників. 2:1 – приблизно таким було співвідношення озброєних борців за свободу та лакуз московського імперіалізму. Чи зійде нині Угорщина з цих політичних рейок?
Ведучи мову про Угорщину, логічно одразу ж згадати про Словаччину. Власної державності до ХХ століття ця країна не мала, хоча і напрацювала у добу «весни народів» відчуття етнічної окремішності та літературну мову. У 1919 році кілька місяців існувала цілком залежна від Будапешту Словацька совєтська республіка, а у 1939 році виникла залежна від Берліну фашистська Словацька держава. На боці Третього Райху словаки воювали неохоче, а в 1944 році підняли повстання проти своїх фашистів і німецьких нацистів. У складі комуністичної Чехословаччини країна мала номінальну автономію. Словак за походженням Александр Дубчек очолив «Празьку весну» 1968 року, виступаючи за «соціалізм із людським обличчям», а етнічний словак Густав Гусак у 1969 році на два десятиліття став вірним сатрапом Москви, організовуючи відновлення «ситого» тоталітаризму. Незалежна Словаччина постала 1 січня 1993 року внаслідок «оксамитового розлучення» з Чехією. Ці дві тенденції – орієнтація на чужоземний, передусім російський тоталітаризм і прагнення до демократії – пронизують усе політичне життя Словаччини.
Із Чехією справа значно складніша. По-перше, її державності – понад тисячу років. По-друге, неодноразово Чехія ставала геополітичною потугою Центральносхідної Європи, навіть утративши незалежність. По-третє, чехи чинили потужний опір політиці германізації, яку проводили Габсбурги, і під час «весни народів» 1848-49 років стали центром усеслов’янського життя, незалежного від монархів; тоді саме у Празі на Слов’янському конгресі було заявлено про окремішність українського народу та його права. Спротив чехів германізації одним із наслідків мав те, що Маркс із Енгельсом зарахували їх до «контрреволюційних націй», які мають «зникнути у вихорі революційної бурі». У тривалій перспективі це призвело до того, що частина чеських політиків стала орієнтуватися на лібералізацію імперії Габсбургів і розуміння чеських потреб Заходом, а інша частина – на міф про «золотосяйну Москву».
У Першу світову війну чехи та словаки не надто охоче воювали за Габсбургів. Із полонених і політемігрантів на боці Антанти формувалися чехословацькі збройні сили, в яких станом на 1917 рік було близько 100 тисяч багнетів. В підсумку на момент закінчення війни Чехословаччина мала сформований уряд і загартоване військо, в тому числі в боях із російськими більшовиками. Втім, москвофільство не щезло – воно трансформувалося у дії чехословацьких комуністів, які вміло користувалися вигодами демократії. Після приходу нацистів до влади у Німеччині Чехословаччина уклала угоди про взаємодопомогу з Францією та СССР. Але у вересні 1938 року обидва союзники зрадили Прагу. Існує міф, наче чехи здалися Третьому Райху без бою. Насправді майже півроку тривав збройний опір судетським бойовикам і «добровольчому» корпусу, який удерся з Німеччини. Але «в ім’я миру» 30 вересня 1938 року у Мюнхені дві тоталітарні держави – Німеччина та Італія – і дві демократичні – Британія та Франція – без участі Праги підписали угоду про фактичне знищення Чехословаччини. СССР же «відсидівся у кущах», на кілька днів припинивши зв’язок із зовнішнім світом. А 15 березня 1939 року Чехія під іменем «протекторату Богемія унд Моравія» була включена до складу Німецької держави. Гітлеру дісталися грандіозні трофеї, головним із яких став потужний ВПК. Чеські танки становили чверть танкового парку Вермахту і зіграли неабияку роль у кампаніях 1939-41 років, блокувавши Ленінград і дійшовши до передмість Москви. Чеські заводи випустили тисячі самохідних гармати та винищувачів танків, розроблених чеськими інженерами, і десятки тисяч вантажівок. КБ чеських підприємств створювали компоненти важких танків Tiger і Panther, балістичних ракет V-2, реактивних винищувачів He-162 і Me-262. А ще у протектораті вироблялися штурмові гвинтівки StG-44, які згодом в СССР перетворили на автомат Калашникова…
Нічого схожого на польський Рух Опору у Чехії не з’явилося. Окремі чеські та чехословацькі формування воювали на різних фронтах і в різних арміях (найбільше з них – корпус генерала Свободи – складалося, втім, із волинських чехів і закарпатських українців), але ніде не робили погоди.
Відновлена Чехословаччина ста єдиною державою Центральносхідної Європи, де були виведені совєтські війська, але і без них у 1948 році стався комуністичний переворот і виник тоталітарний режим. А от чистку компартії від учасників «троцькістсько-сіоністсько-титовської змови» наприкінці 1952 року, кульмінацією якої став розстріл генсека ЦК КПЧ Рудольфа Сланського, допомогли організувати московські «консультанти».
Із другої половини 1950-х Чехословаччина ввійшла у фазу повільної десталінізації. передусім у сфері культури. У 1968 році відбулося оновлення керівництва КПЧ, яку очолив Александр Дубчек, і буквально вибухнула «Празька весна». А у ніч із 20 на 21 серпня совєтські війська за символічної підтримки держав Варшавського договору (крім Румунії) окупували країну. За рік почалася «нормалізація», тобто відтворення тоталітаризму в обмін на певний добробут (споживання м’яса на душу населення в Чехословаччині, скажімо, вдвічі перевищувало таке споживання в СССР, і то було справжнє м’ясо, а не «м’ясо та м’ясопродукти» з мелених кісток й освітленої крові). До речі, Третій Райх використав щодо чехів ті самі важелі: добробут на рівні «істинних арійців», себто гітлерівського соціалізму, в обмін на лояльність.
Але при всьому тому більша частина чехів почувалася європейцями та не була «зачарована на Схід», хоч європейська демократія і навіть комуністи Європи двічі зрадили їх – у 1938-му та 1968-му. А така національна травма не минає безслідно. Тож значна частина чехів – це європейці, але на рівні колективного підсвідомого ображені на Європу. Ось такий парадокс.
Ну, а щодо Польщі потрібна окрема розмова – надто складне минуле…
Звичайно, окреслені тут історичні сюжети неминуче хибують на певні спрощення. Проте, як на мене. вони дають певні ключі до розуміння ситуації у сусідніх із Україною посутньо європейських державах. При цьому не слід забувати, що Європа – це дуже складна структура, що на її підґрунті виросли як демократія, так і тоталітаризм, як один із головних різновидів класичного колоніалізму, так і його заперечення. Чи можна когось звинуватити у подіях минулих століть? Дискусійне питання. Але з тих подій слід робити висновки.
