Ірина Жиленко. Киянка, літераторка, з плеяди шістдесятників, загалом лояльна до влади, проте послідовна в обстоюванні української культури та – за можливістю – у захисті та підтримці тих, хто від цієї влади потерпав. Її вірші багато хто вважав негучними, камерними, навіть естетськими. Була віддана сковородинівській настанові «повсякденних малих справ», а разом із тим глибоко відчувала й описувала у Слові гармонію та дисгармонію світу.
Зі щоденника Ірини Жиленко, з тієї його частини, що опублікував журнал «Сучасність» №6, 2009. Йдеться про Чорнобильську катастрофу.
28 квітня 1986 року – день народження поетеси. 45 літ. «Вечір був розкішний, дивовижний. І… немов удар обухом по голові – страшна звістка про аварію в Чорнобилі. Вибух реактора, численні жертви, радіація. Чутки про це вже просочувались, але ми не знали нічого напевно. […] І тільки коли запанікував закордон, уряд змушений був зробити повідомлення про те, що в Чорнобилі, «в следствии аварии» мала місце «утечка радиации» і що «имеются жертвы». […] А радіація все поширюється, і пожежу ніяк не згасять. І страх вихолоджує серце...
А ще вчорашнього ранку мені так блаженно почався вірш, який я назвала «Жінка у вечірньому світлі»:
Вимила посуд і синю цератку.
Терен цвіте, і барвінок цвіте.
Втома колише, мов човен. Зате
все в тебе, жінко, надвечір в порядку.
Все в тебе сяє, цвіте і росте.
Хлопчик зроста, розквітає дівчатко.
Ніч пролягла – солов’їна закладка
в Книзі Трудів. А утома – пусте.
Крізь золотий, крізь призахідний присмерк
сіється дощик, цвітуть барбариси...
І на цьому рядку прийшли мої перші привітальники, і вірш залишився незавершений, немов відкритий і беззахисний перед Бідою».
Наступний запис – 30 квітня 1986 року. Це вже Апокаліпсис.
«Вчора я таки дописала свій бідний вірш, бо не люблю незавершеності ні в чому. Ось цей кінець:
Сіється дощик на квіт і на плід –
Дощ, по якому ні квіту, ні плоду.
Доброї ночі! На тисячу літ.
Сонце заходить.
Востаннє заходить.
Істини вбиті, надії роздерті.
Все було марним – Ісус, Прометей.
І опромінені сонцем і смертю,
жадно вдивляємось в личка дітей.
[…]
Вранці не вийме з книги закладку
Божа десниця. Господь, як і ми,
журно задмухавши сонця лампадку,
йде і зникає дорогою тьми...
... Вірш на світанні, вино довголітнє,
доброї мислі безсмертний чертог, -
все було гарним у нашому світі,
все було марним.
І марним був Бог».
Тоді ж вона занотовує: «Роздвоєння між раєм весни і пеклом трагедії розриває серце».
А далі відбувається глибинна політична трансформація душі поетки – власне, як і душі України, тільки дещо раніше, як і належить.
Із запису 7 травня 1986 року. «Уряд (бодай він виздох до сотого коліна!) повідомляє заспокоюючі факти. […] Ми взяті в облогу мовчання і глумливої байдужості. Мовляв, виздихуйте, панове хохли, а ми будемо робити вигляд, що ви на весіллі гуляєте. […] Дивилась на людей і аж плакала од любові й жалості. Люди - прекрасні. А українці - особливо. Якесь таке міцне національне здоров’я і врода! […] Сміх, оптимізм, дотепність. І величезна терпимість. Занадто велика терпимість. Тим-то нас так просто нищити і лупити носаками в морду».
Ірина Жиленко до того ніколи не належала до політичної опозиції. А внаслідок Чорнобильського Апокаліпсису вона не могла не стати такою опозиціонеркою. Власне, не суто політичною, а поетично-політичною:
«Горить сльоза. Зі свічки капле віск.
Свіча моя благесенька. Але ж бо:
свіча, відбита у мільйонах сліз –
вже не свіча, а світова пожежа.
О возгорись, вогонь скорбот моїх!
І воскричи за весь народ, що гине:
Убили землю!
Вибили з-під ніг!
І в зашморгу забилась Україна…»
А наостанок – ще один фрагмент (без датування) зі щоденника Ірини Жиленко, це вже часи незалежності у постчорнобильській Україні:
«Весна. Сонечко. Антикварний базар. Я купила кілька дореволюційних листівок з краєвидами старого Києва – моє хоббі. Настрій прекрасний. Бачу знайомого колекціонера. Весело питаю, чи давно вже базар перебрався сюди із Нивок. Старий так само весело мені відповідає. І раптом бородатий молодик, що торгує поряд якимись окладами і свічниками, дратливо реагує на мою українську мову: «На Нивках антиквариат продавали тогда, когда хахлы ещё знали своё место. Сидели по сёлам и растили для нас урожай, а не собирали старинные открытки с видами нашего Киева». І що ви думаєте відповіла наймиролюбніша і найгуманніша на світі лірична поетеса? «Та не нервуйте ви так. В Києві достатньо ліхтарів, вистачить і на вашу шию».
Як на мене, це і пояснення того, чому в СССР катастрофа на АЕС не могла не статися саме на українській землі, і пророцтво щодо пришестя всіляких януковичів, міндичів і Ко, і нагадування нам, сьогоднішнім, про невивчені та невиконані уроки Чорнобиля.
