ЦРУ та МІ6 наперед знали про воєнні плани путіна – але в континентальній европі їм не ніхто не повірив

Спираючись на понад 100 інтерв’ю з високопосадовцями розвідувальних служб та іншими інсайдерами в кількох країнах, цей ексклюзивний матеріал детально описує, як США та Велика Британія викрили плани Владіміра Путіна вторгнутися, і чому більша частина Европи — включно з президентом України Володимиром Зеленським — відкинула їх. У міру наближення четвертої річниці вторгнення та вступу світу в новий період геополітичної невизначености політики й спецслужби Европи досі роблять висновки з провалів 2022 року.

Автор — Шон Вокер, The Guardian, 20.02.2026

1 — Телефонний дзвінок

Вільям Бернс подолав півсвіту, щоб поговорити з Владіміром Путіним, але зрештою йому довелося обмежитися телефонною розмовою. Це був листопад 2021 року, і розвідувальні агентства США в попередні тижні фіксували сигнали, що Путін може планувати вторгнення в Україну. Президент Джо Байден направив Бернса, директора ЦРУ, попередити Путіна, що економічні та політичні наслідки такого кроку будуть катастрофічними.

П’ятнадцять років раніше, коли Бернс був послом США в Москві, Путін був відносно доступним. Проміжні роки сконцентрували владу рóсійського лідера й поглибили його параною. Відколи з’явився Covid, небагатьом дозволяли особисті зустрічі. Як дізналися Бернс і його делегація, Путін усамітнився у своїй розкішній резиденції на узбережжі Чорного моря, і можливим був лише телефонний контакт.

У кабінеті в будівлі президентської адміністрації на Старій площі в Москві була підготовлена захищена лінія, і в слухавці пролунав знайомий голос Путіна. Бернс виклав переконання США, що Росія готує вторгнення в Україну, але Путін проігнорував його і продовжив власні тези. Його розвідувальні служби, сказав він, повідомили йому, що за горизонтом Чорного моря чатував американський військовий корабель, оснащений ракетами, які могли б досягти його місця перебування всього за кілька хвилин. Це, натякав він, було доказом стратегічної вразливості Росії в однополярному світі, домінованому США.

Ця розмова, а також три жорсткі особисті зустрічі з найвищими посадовцями безпеки Путіна здалися Бернсу вкрай зловісними. Він залишив Москву значно більше занепокоєним перспективою війни, ніж був до поїздки, і передав своє внутрішнє відчуття президентові.

«Байден часто ставив запитання з відповіддю “так” або “ні”, і коли я повернувся, він запитав, чи думаю я, що Путін це зробить, — згадував Бернс. — Я сказав: “Так”».

Через три з половиною місяці Путін наказав своїй армії увійти в Україну — це стало найразючішим порушенням европейського безпекового порядку з часів Другої світової війни. Історія розвідувального тла тих місяців — як Вашингтон і Лондон здобули настільки детальне й точне уявлення про воєнні плани Кремля і чому спецслужби інших країн їм не повірили — раніше ніколи не розповідалася повністю.

Цей матеріал ґрунтується на інтерв’ю, проведених протягом минулого року з понад 100 інсайдерами з розвідувальних, військових, дипломатичних і політичних кіл в Україні, Росії, США та Европі. Багато хто говорив без зазначення імен, щоб обговорити події, які досі залишаються чутливими або засекреченими; тих, кого цитують поіменно, згадують за їхніми посадами на той момент.

Це історія про видатний успіх розвідки, але водночас і про кілька провалів. По-перше, для ЦРУ та MI6, які правильно передбачили сценарій вторгнення, але не змогли точно спрогнозувати його результат, вважаючи швидке захоплення Росією країни наперед визначеним. Глибше — це провал европейських служб, які відмовлялися вірити, що повномасштабна війна в Европі можлива у XXI столітті. Вони пам’ятали сумнівні розвідувальні обґрунтування, представлені для виправдання вторгнення в Ірак два десятиліття тому, і з підозрою ставилися до довіри американцям у тому, що здавалося фантастичним прогнозом.

Найважливіше, український уряд був абсолютно неготовий до наступаючого удару: президент Володимир Зеленський місяцями відкидав дедалі терміновіші американські попередження як нагнітання страху і приглушував останні занепокоєння серед власної військової та розвідувальної еліти, яка зрештою робила обмежені спроби підготуватися за його спиною.

«В останні тижні керівники розвідки починали усвідомлювати ситуацію, настрій був іншим. Але політичне керівництво просто відмовлялося прийняти це до самого кінця», — сказав один американський розвідувальний посадовець.

Через чотири роки з цих подій можна винести багато уроків про те, як збирається й аналізується розвідувальна інформація. Можливо, найактуальніший з них — у світі, який здається більш непередбачуваним, ніж будь-коли в новітній історії, — полягає в тому, що небезпечно відкидати сценарій лише тому, що він виходить за межі того, що здається раціональним або можливим.

«Я відчував, що докази, які ми їм представили, були переконливими. Це не так, що ми щось приховали, і якби вони це побачили, усе було б інакше, — сказав Джейк Салліван, радник Байдена з національної безпеки, пояснюючи, чому европейські союзники не повірили американцям. — Вони просто були переконані, що це не має жодного сенсу».

2 — Путін починає планувати

ЦРУ дізналося надзвичайно багато про плани Путіна вторгнутися в Україну, але одне їм так і не вдалося встановити напевно — коли саме він остаточно вирішив піти ва-банк. Аналізуючи зібрані докази згодом, мов детективи на місці злочину, деякі аналітики агентства визначили першу половину 2020 року як найімовірніший момент.

У ті місяці Путін провів конституційні поправки, щоб забезпечити собі можливість залишатися при владі після 2024 року. Потім, ізольований на місяці під час Covid, він поглинав книги з рóсійської історії й розмірковував про власне місце в ній. Упродовж літа жорстоке придушення протестного руху в сусідньому Сакартвело ослабило президента Александра Лукашенка й зробило його більш залежним від Кремля, ніж будь-коли. Це відкрило можливість змусити Лукашенка дозволити використання білоруської території як плацдарму для вторгнення.

Приблизно в той самий час група отруйників ФСБ підмішала нервово-паралітичну речовину «Новічок» у спідню білизну Алексєя Навального — єдиного опозиційного політика, здатного мобілізувати масову громадську підтримку, — і це призвело його до коми. Тоді всі ці події здавалися окремими епізодами. Пізніше вони почали виглядати як дії Путіна, спрямовані на те, щоб розставити всі фігури перед реалізацією великої української авантюри, яка, як він вважав, закріпить його роль в історії як великого рóсійського лідера.

Перші натяки на цей план стали виразними навесні 2021 року, коли рóсійські війська почали стягуватися до кордонів України та в окупований Крим — нібито для навчань. США отримали розвідувальні дані, що Путін може використати свою щорічну програмну промову, заплановану на 21 квітня, щоб викласти аргументацію на користь військових дій проти України. Коли Байден отримав цей брифінґ — за тиждень до виступу — він був настільки занепокоєний, що безпосередньо зателефонував Путіну. «Він висловив занепокоєння щодо нарощування сил і закликав до деескалації, а також запропонував саміт у найближчі місяці, що, як ми знали, зацікавить Путіна», — сказала Евріл Гейнс, директорка національної розвідки Байдена.

Коли Путін виступив із промовою, вона виявилася значно менш войовничою, ніж очікувалося, а вже наступного дня рóсійська армія оголосила про завершення навчань біля кордону. Здавалося, пропозиція саміту успішно зняла напруження, і коли обидва лідери зустрілися в Женеві в червні, Путін майже не згадував про Україну.

Лише згодом стало зрозуміло, чому: він уже ухвалив рішення про недипломатичний розв’язок.

3 — Б’ючи на сполох

Через чотири тижні після женевського саміту Путін опублікував довге, сумбурне есе про історію України, у якому повертався аж до IX століття, щоб довести, що «справжній суверенітет України можливий лише в партнерстві з Росією».

Цей пасквіль викликав подив, але увагу в Лондоні та Вашингтоні невдовзі відволік хаотичний вихід з Афганістану. У вересні рóсійські війська знову почали стягуватися до кордонів України; менш ніж за місяць угруповання досягло масштабів, які вже було важко ігнорувати. Вашингтон отримав нові розвідувальні дані про рóсійські плани — значно детальніші й набагато тривожніші, ніж навесні. Тоді припускали, що Росія може спробувати формально анексувати регіон Донбасу або, у максималістському сценарії, прорубати сухопутний коридор через південь України, з’єднавши Донбас з окупованим Кримом. Тепер же здавалося, що Путін може планувати щось більше. Йому був потрібен Київ.

Багато представників політичної еліти США ставилися до цього вкрай скептично, але аналітики розвідки були серйозно занепокоєні тим, що бачили. «Надходило достатньо інформації, щоб стало зрозуміло: це вже не віддалена можливість», — сказала Гейнс. Коли Бернс повернувся з Москви, тривожні сигнали пролунали ще гучніше. Незалежно від того, чи була розвідка абсолютно точною, сказав Байден, настав час починати планування.

У середині листопада він направив Гейнс до Брюсселя. Там, на щорічній зустрічі керівників розвідок країн-членів НАТО, вона представила позицію США: тепер існує реальна ймовірність масштабного рóсійського вторгнення в Україну. Річард Мур, керівник британської MI6, підтримав її. У межах розвідувального альянсу Five Eyes Велика Британія бачила більшість зібраних США матеріалів, а також мала власні канали, що вказували на можливість вторгнення. Проте головною реакцією в залі був скепсис. Дехто одразу відкинув саму ідею вторгнення. Інші висловлювали побоювання, що якщо НАТО займе жорстку позицію у відповідь, це може мати зворотний ефект і спровокувати саме той сценарій, якого, за словами США, слід остерігатися.

Управління цим сприйняттям залишалося в центрі уваги США та Британії протягом наступних місяців. «Ми мали переконатися, що не зробимо нічого, що дасть їм привід для вторгнення», — сказав Кріс Ордвей, високопосадовець, який працював над регіоном у міністерстві оборони Великої Британії. Водночас Лондон і Вашингтон вважали, що Росії потрібно ще лише два місяці, щоб бути повністю готовою до вторгнення, і прагнули підняти тривогу.

Байден доручив своїй команді ділитися з союзниками якомога більшою кількістю розвідувальної інформації, щоб допомогти їм зрозуміти, чому Вашингтон настільки занепокоєний. Він також запропонував частково розсекретити дані, щоб оприлюднити їх. Це потрібно було робити обережно, щоб не розкрити способів отримання доказів. «Це джерела й методи, у здобуття яких ми вклали кров, піт і сльози, і їх втрата може поставити під загрозу людські життя», — сказала Гейнс.

Було запроваджено систему, за якої посадовці різних розвідувальних відомств мали «можливість висловитися щодо будь-чого перед тим, як воно виходило назовні», щоб переконатися, що нічого не прослизне й не видасть джерело. Упродовж наступних тижнів США знизили рівень секретності більшого обсягу чутливої інформації, ніж будь-коли за останню пам’ять, — як для союзників, так і часто для широкої громадськості. «Ми отримували засекречені брифінґи від американців, а за кілька годин читали ту саму інформацію в New York Times», — сказав один европейський посадовець.

4 — Погляд з Києва

Наприкінці жовтня ЦРУ та MI6 надіслали до Києва меморандуми з викладом своїх тривожних нових розвідувальних оцінок. Наступного тижня, після візиту Бернса до Москви, двоє американських посадовців, які брали участь у поїздці, відокремилися від делегації та вилетіли до Києва, де поінформували двох високопосадовців України про побоювання США і про розмови директора ЦРУ в Москві. «Ми фактично сказали: “Ми продовжимо. Ви побачите розвіддані. Це не звичайне попередження, це справді серйозно. Повірте нам”», — сказав Ерік Ґрін, один із американських посадовців. Українці виглядали скептичними.

У середині листопада міністр оборони Великої Британії Бен Воллес відвідав Київ і повідомив Зеленському, що Лондон вважає рóсійське вторгнення питанням уже не «чи», а «коли». Він закликав Зеленського почати готувати країну до війни. «Свиню не відгодовують у день базару», — сказав Воллес українському президентові, за словами джерела, поінформованого про зустріч. Зеленський, схоже, перебував у режимі пасивного слухання.

Зеленський був обраний у 2019 році з програмою мирних переговорів для завершення конфлікту, який Росія розпочала на сході України у 2014 році. Він більше не вірив, що може домовитися з Путіним, але побоювався, що публічні розмови про ще більшу війну спричинять паніку в Україні. Це могло призвести до економічної та політичної кризи, обваливши країну без необхідності для Росії надсилати бодай одного солдата через кордон. Він підозрював, що саме таким був план Путіна від самого початку. Зеленський дедалі більше дратувався на американців і британців, які поряд із приватними попередженнями почали публічно говорити про загрозу вторгнення. У листопаді він відправив одного з найвищих посадовців у сфері безпеки на надсекретну місію до однієї з европейських столиць, щоб через розвідувальні канали передати політичним лідерам повідомлення: паніка навколо війни є фальшивою і пов’язана з тим, що США намагаються посилити тиск на Росію.

Мало хто в Україні вірив у ймовірність повномасштабного вторгнення, але українські розвідувальні служби фіксували тривожні ознаки зростання рóсійської активності. Іван Баканов, голова СБУ, згадував, що якщо раніше рóсійські спецслужби зосереджувалися на вербуванні високопоставлених українських джерел, то в рік перед вторгненням «вони йшли за всіма», включно з водіями та дрібними чиновниками. Часто такі спроби були «під чужим прапором»: рóсійські вербувальники видавали себе за представників українських спецслужб.

СБУ також відстежувала таємні зустрічі між офіцерами рóсійської ФСБ та українськими держслужбовцями або політиками. Ці зустрічі часто відбувалися в розкішних готелях у Туреччині чи Єгипті, куди українці виїжджали під виглядом туризму. Росія сподівалася, що ці люди, мотивовані ідеологією, его або грошима, стануть «п’ятою колоною» всередині України, коли настане час.

«До того як я прийшов до СБУ, я теж думав, що ми можемо домовитися з рóсіянами», — сказав Баканов, давній бізнес-партнер Зеленського, який не мав досвіду в розвідці на момент призначення у 2019 році. «Але коли щодня бачиш, як вони намагаються вбивати й вербувати людей, розумієш, що в них інший план — вони говорять одне, а роблять інше».

Попри це, загальний настрій у Києві був таким, що американські попередження перебільшені. Україна вісім років воювала з рóсійськими проксі-силами на Донбасі, але ідея повноцінної війни — з ракетними ударами, колонами танків і маршем на Київ — здавалася немислимою.

Один европейський розвідувальний посадовець сказав, що така лінія мислення залишалася доволі сталою в брифінґах українських колег у місяці перед вторгненням. «Послання було таке: “Нічого не станеться, це все брязкання зброєю”», — сказав він. «Вони вважали, що абсолютним максимумом може бути сутичка на Донбасі».

5 — Розвіддані

Згодом, коли з’ясувалося, що США та Велика Британія від початку мали рацію, багато хто запитував, що саме дозволило їм бути настільки впевненими. Чи був у найближчому оточенні Путіна кріт, який передавав воєнні плани своїм кураторам у ЦРУ чи MI6?

«Часто це подається як “ми знайшли плани”, але насправді все було значно складніше», — сказала Гейнс. Найочевидніший індикатор частково було видно на комерційних супутникових знімках: десятки тисяч рóсійських військових переміщувалися на позиції поблизу кордону з Україною.

«Ці пересування військ були несподіваними, і потрібно було дуже постаратися, щоб вигадати пояснення, навіщо це робити, окрім як для їх використання», — сказав високопосадовець DI, британської військової розвідки.

Були також перехоплення військових комунікацій: у жодному з них прямо не йшлося про вторгнення, але іноді фіксувалися дії, які мали б мало сенсу, якби вторгнення не готувалося. Надходила й інша інформація з різних джерел, що вказувала в тому самому напрямку: прорóсійські групи в Україні проводили підготовчу роботу, яка могла підтримати військові дії, а в Росії було запущено програму зі збільшення чисельності резервістів. «Уперше ми побачили інформацію, що вказувала на можливість дій на захід від Дніпра», — сказала Гейнс, маючи на увазі річку, яка розділяє Україну надвоє.

Більшість опитаних відмовилися уточнювати, які саме розвіддані були зібрані, посилаючись на важливість захисту джерел і методів. Проте інтерв’ю з десятками людей, які бачили частину або всі матеріали, дали чимало підказок.

Двоє джерел вказали на перехоплення з Головного оперативного управління рóсійської армії як на ймовірне джерело інформації про вторгнення. Цим підрозділом керує генерал-полковник Серґєй Рудской, шанований військовий планувальник, який, за словами колишнього рóсійського військового інсайдера, що знав його особисто, тривалий час був «найкраще поінформованою людиною в генеральному штабі». Усе стратегічне планування проходить через його згуртований підрозділ, розташований у штаб-квартирі генштабу в центрі Москви, і саме там розроблялися та уточнювалися воєнні плани — навіть тоді, коли інші високопоставлені командири армії залишалися в невіданні.

Підготовку можна було розгледіти й в інших частинах військових та розвідувальних структур, навіть якщо ті, хто її здійснював, не знали кінцевої мети. «Більшість людей у Росії не знали про план», — сказав один американський посадовець. «Але щоб зробити його можливим, мало відбутися достатньо речей, і це було дуже важко приховати».

Відомий журналіст Боб Вудворд у своїй книзі «War» згадав про «людське джерело в Кремлі», не надаючи деталей. Це цілком можливо — ще у 2017 році ЦРУ евакуювало давнє джерело, яке працювало на керівника зовнішньої політики Путіна і роками передавало агентству секрети. Можливо, існують і інші такі джерела.

Але Путін доклав значних зусиль, щоб приховати свої наміри навіть від більшості свого найближчого оточення, і лише жменька людей у рóсійській системі знала про плани вторгнення до кількох тижнів перед його початком. Можливо, ЦРУ чи MI6 завербували «суперкрота» безпосередньо поруч із президентом, але більш імовірно, що людські джерела в Росії надавали побічні або підтверджувальні відомості, а не ключові деталі. Значну частину основних розвідданих було отримано із супутникових знімків або з перехоплень, зібраних АНБ та GCHQ — американськими та британськими агентствами радіоелектронної розвідки, — сказали люди, які їх бачили. «Жодного людського джерела не виявлено», — сказав один із них.

6 — За десять тижнів до вторгнення

До грудня 2021 року США та Велика Британія вже мали достатньо чітке уявлення про те, як може виглядати воєнний план Путіна. У Вашингтоні міжвідомча «тигрова команда» почала збиратися тричі на тиждень, щоб обговорювати, як США готуватимуться до найгіршого сценарію та реагуватимуть на нього: атаки на всю країну з метою зміни режиму. Але не було твердих доказів, що Путін ухвалив політичне рішення втілити план у дію. І саме тут у всіх інших виникала проблема.

У Парижі та Берліні, так само як і в Києві, розвідувальні служби трактували військове нарощування не як план війни, а як блеф із метою тиску на Україну. За словами британського посадовця з військової розвідки, було вкладено «величезні зусилля», щоб переконати французів і німців, зокрема через численні брифінґи різних делегацій. Але розмови здебільшого натикалися на опір. «Думаю, вони виходили з позиції: “Навіщо йому це?” А ми виходили з позиції: “А чому б йому ні?” І ця проста семантична різниця може привести до кардинально різних висновків», — сказав посадовець.

Для частини европейців спогади про перекручене розвідувальне тло вторгнення в Ірак у 2003 році підживлювали скепсис щодо нової воєнної тривоги. Один европейський міністр закордонних справ, який попросив не називати країну, згадав гарячу розмову з державним секретарем США Ентоні Блінкеном: «Я достатньо дорослий, щоб пам’ятати 2003 рік, і тоді я був серед тих, хто вам повірив», — сказав міністр Блінкену. Хоча британці та американці ділилися інформацією більше, ніж зазвичай, найчутливіші розвіддані часто подавалися без зазначення джерела, щоб його захистити. «Вони нас попереджали, справді попереджали, — сказав міністр. — Але казали: “Ви маєте повірити нам на слово”».

Навіть коли 2003 рік не згадувався прямо, його тінь відчувалася. «Небажання довіряти нам однозначно було спадщиною Іраку», — сказав Джон Форман, британський військовий аташе в Росії, який у передвоєнні місяці скликав двотижневі зустрічі військових аташе країн НАТО, що перебували в Москві. Разом з американським колегою він без особливого успіху намагався переконати европейських партнерів, що загроза реальна: «Якщо ви показуєте людям речі, а вони все одно не вірять, у вас проблема», — сказав він.

Великою психологічною перешкодою для деяких европейських розвідслужб було переконання, що Путін є здебільшого раціональним гравцем, і глибокий скепсис щодо того, що він розпочне план, який, на їхню думку, приречений на провал. Згідно з рóсійськими оцінками, отриманими та узагальненими однією із західних служб, Москва вважала, що лише 10% українців чинитимуть опір вторгненню, тоді як решта або активно підтримають, або неохоче приймуть рóсійське захоплення. Це була безнадійно оптимістична оцінка, але навіть 10% населення України — це 4 мільйони людей. Сил, які зосередила Росія, на думку европейців, було зовсім недостатньо, щоб воювати проти такого спротиву.

«У нас була вся та сама інформація про війська на кордоні, але ми розходилися в аналізі того, що відбувається в голові Путіна», — сказав Етьєн де Понсен, посол Франції в Києві.

Навіть Польща, традиційно жорстка щодо Росії, не була переконана в ідеї повномасштабного вторгнення. «Ми припускали, що СВР і ГРУ скажуть Путіну, що українці не зустрінуть рóсійських солдатів із квітами та свіжоспеченими тортами», — сказав Пйотр Кравчик, керівник польської зовнішньої розвідки. Польська служба мала добру обізнаність щодо сусідньої Білорусі, де були розміщені сили, які могли рушити на Київ із півночі, і вони виглядали найслабшими з усіх. «Це були переважно новобранці… їм бракувало боєприпасів, пального, керівництва та підготовки», — сказав Кравчик. Це виглядало радше як механізм відволікання, щоб відтягнути увагу й вогневі ресурси України від обмеженого вторгнення на Донбасі, а не як серйозна сила, здатна утримувати окупацію більшої частини країни.

Американці ж бачили детальне рóсійське планування нового політичного порядку в Україні і дедалі більше переконувалися, що Путін готує повномасштабне вторгнення з метою зміни режиму. «Він не дивився на меню і не казав: “Можу обрати малий, середній чи великий варіант”», — сказав Салліван. «Він був дуже зосереджений на захопленні Києва».

У Вашингтоні робочим припущенням було те, що принаймні на початковій фазі війни Путін буде успішним. Міністр оборони України Олексій Резніков згадав свій візит до Пентагону невдовзі після призначення в листопаді 2021 року. Він скептично ставився до розмов про вторгнення, але бачив, що американці переконані, і тому запитав, чи розглянуть вони можливість надіслати більше й кращої зброї, щоб допомогти захистити його країну від жахів, які вони прогнозували. Він отримав рішучу відмову.

«Уявіть, що у вас є сусід, який приходить додому з діагнозом раку і каже, що йому залишилося жити три дні, — сказав Резніков. — Ви висловите співчуття, але не дасте йому дорогі ліки».

7 — За шість тижнів до вторгнення

У першій половині січня американці отримали більш детальну інформацію про плани: рóсійські війська мали вторгнутися в Україну з кількох напрямків, зокрема з території Білорусі; повітряно-десантні сили повинні були висадитися в аеропорту Гостомель під Києвом, щоб забезпечити захоплення столиці; а також існував план убивства Зеленського. Тривала й підготовка до «наземної гри» після вторгнення: складалися списки «проблемних» проукраїнських діячів, яких мали інтернувати або стратити, а також прорóсійських фігур, яких планували поставити керувати Україною.

Бернс прилетів до Києва, щоб особисто поінформувати українського президента про те, чого, на думку ЦРУ, слід було очікувати, але реакція була не такою, на яку він міг сподіватися. Через тиждень Зеленський оприлюднив відеозвернення до українців, у якому закликав не слухати тих, хто пророкує конфлікт. Улітку українці, за його словами, як зазвичай смажитимуть м’ясо на барбекю, і він наполягав, що «щиро вірить» у відсутність великої війни у 2022 році. «Глибоко вдихніть, заспокойтеся і не біжіть скуповувати їжу та сірники», — сказав він громадянам. Це була катастрофічна порада, з огляду на те, що вже невдовзі багато тисяч людей опиняться в зоні активних бойових дій або під рóсійською окупацією.

Зеленський і далі побоювався, небезпідставно, що паніка через війну може обвалити економіку. Влада сприяла проведенню курсів військової підготовки, і тисячі українців, стривожених воєнною загрозою, записалися на них. Але схоже, що в глибині душі Зеленський просто не вірив американцям. Частково це пояснювалося тим, що Захід не говорив одним голосом. Французький і німецький лідери, Емманюель Макрон та Олаф Шольц, усе ще вважали, що війни можна уникнути шляхом переговорів із Путіним. «Британці та американці казали, що це станеться, — сказав один високопосадовець України. — Але французи й німці говорили йому: “Не слухай цього, це все нісенітниця”».

Через три дні після відеозвернення Зеленського, 22 січня, британське міністерство закордонних справ оприлюднило заяву, в якій стверджувалося, що Лондон має розвіддані про намір Росії встановити після вторгнення колишнього українського депутата Євгена Мураєва — маргінальну фігуру з незначним публічним профілем — на посаді прем’єр-міністра. Для багатьох це звучало абсурдно.

«Коли Британія оголосила про це, я став ще більш скептичним, — сказав один европейський розвідувальний посадовець. — Це не мало жодного сенсу. Невже рóсіяни настільки дурні?»

8 — За два тижні до вторгнення

До середини лютого британське, американське та деякі інші посольства евакуювалися з Києва, знищивши перед від’їздом чутливе обладнання. Резидентура ЦРУ перемістилася на секретну базу в західній Україні, дорогою залишивши в штаб-квартирі СБУ кілька переносних протитанкових ракет як прощальний подарунок. У Лондоні ключові співробітники міністерства оборони переїхали до готелів поблизу будівлі міністерства, щоб у потрібний момент бути на роботі за лічені хвилини.

Навіть багато европейських країн скоротили свою присутність у Києві до мінімуму й підготували плани евакуації — про всяк випадок. Але Макрон і Шольц усе ще вірили, що Путіна можна відмовити від нападу, і в лютому обидва поїхали до Москви, щоб переконати його в необхідності дипломатії. Після шести годин переговорів у Кремлі Макрон гордо заявив, що він «отримав запевнення» від Путіна, що Росія не буде ескалувати напруження.

Американці ж інтерпретували сигнали з Москви зовсім інакше. Під час останньої телефонної розмови Байдена з Путіним 12 лютого він відчув у рóсійського лідера холодну рішучість і повну незацікавленість у будь-яких пропозиціях переговорів. Поклавши слухавку, Байден сказав своїм помічникам готуватися до найгіршого. Війна неминуча, і вторгнення може статися будь-якого дня.

У телефонних розмовах між Байденом і Зеленським тон іноді ставав напруженим: президент США прямо заявляв, що рóсіяни йдуть на Київ. Розчарований тим, що не може переконати Зеленського та його команду, Салліван вирішив зосередитися на українських розвідувальних службах і військових, сподіваючись, що вони піднімуть тривогу знизу.

«На кожній зустрічі вони казали мені, що це точно станеться», — згадував український розвідник, який працював у Вашингтоні, описуючи численні контакти з колегами з ЦРУ. «Коли я дивився їм у вічі, я бачив, що в них немає жодного сумніву. І щоразу вони запитували мене: “Куди ви вивезете президента? Який план Б?”» Він відповідав, що плану Б не існує.

Невелика група офіцерів ГУР, української військової розвідки, у січні все ж почала тихе резервне планування, підштовхнута американськими попередженнями та власною інформацією, згадував один генерал ГУР. Під прикриттям місячних навчань вони орендували кілька конспіративних квартир у Києві й зняли великі суми готівки. Коли через місяць, у середині лютого, війна ще не почалася, «навчання» продовжили ще на місяць.

Головнокомандувач армії Валерій Залужний був розчарований тим, що Зеленський не хотів запроваджувати воєнний стан, який дозволив би перегрупувати війська й підготувати бойові плани. «Ви збираєтеся битися з Майком Тайсоном, а до цього максимум билися подушками з молодшим братом. Це шанс один на мільйон, і ви маєте бути готовими», — сказав він.

Без офіційного санкціонування Залужний робив те небагато, що міг. У середині січня він із дружиною переїхав із квартири на першому поверсі до службових апартаментів на території генштабу — з міркувань безпеки й щоб працювати довші години. У лютому, згадував інший генерал, серед вищого командування проводилися штабні ігри з моделюванням різних сценаріїв вторгнення. Серед них — напад на Київ і навіть сценарій гірший за той, що зрештою реалізувався: захоплення рóсіянами коридору вздовж західного кордону України, щоб перекрити постачання від союзників. Але без дозволу згори ці плани залишалися лише на папері; будь-яке масштабне переміщення військ було б незаконним і його важко було б приховати.

У другий тиждень лютого прикордонна служба України перехопила новий доказ, який мав би стати вирішальним: комунікацію командира чеченського підрозділу, розміщеного в Білорусі, з Рамзаном Кадировим, призначеним Кремлем лідером Чечні. Командир доповідав Кадирову, що його люди вже на позиціях і незабаром будуть у Києві. Зеленському показали запис, але він залишився непереконаним, за словами добре поінформованого джерела. На засіданнях ради безпеки домінував наратив, що повномасштабне вторгнення малоймовірне, а нарощування сил — це лише спосіб економічного й політичного тиску на Україну.

«Багатьом із нас було тривожно, але, здається, всі вирішили, що найбезпечніше — погоджуватися з президентом», — сказав один високопосадовець.

Кілька українських джерел сказали, що вважають: Зеленський наполегливо заперечував можливість великого вторгнення, бо його переконав у цьому Андрій Єрмак, керівник Офісу президента й його найближчий довірений соратник. На думку Єрмака, Росія діє в «сірій», заперечуваній зоні гібридної війни й не піде на масштабне, драматичне вторгнення, яке безповоротно розірве відносини із Заходом.

Єрмак, який відмовився від інтерв’ю для цього матеріалу, був одним із небагатьох українських посадовців, що підтримували регулярний контакт із рóсійськими колегами. Він часто спілкувався із заступником керівника адміністрації Путіна Дмитрієм Козаком у межах затяжних переговорів щодо Донбасу.

Якщо Козак і заспокоював Єрмака, що американська тривога щодо вторгнення є абсурдною, то, ймовірно, тому, що сам у це вірив. За оцінками ЦРУ, лише жменька невійськових посадовців знала деталі планів Путіна до дуже пізнього моменту. Козак перебував у невіданні, так само як міністр закордонних справ Серґєй Лавров і багаторічний речник Путіна Дмитрій Пєсков, сказали два добре обізнані рóсійські джерела.

Навіть за тиждень до вторгнення більшість рóсійської еліти все ще не мала уявлення, що насувається. «Мені зателефонував хтось із верхівки Кремля і сказав: “Навколо Путіна багато військових, атмосфера напружена, щось відбувається, але ми не знаємо що”», — сказав один політичний інсайдер.

9 — За три дні до вторгнення

Ситуація почала прояснюватися 21 лютого, коли Путін зібрав свою раду безпеки в одній із величних мармурових зал Кремля. Він сидів сам за столом, а його наближені розмістилися на стільцях через усю залу — незграбно далеко від нього. Путін наказав їм по черзі виходити до трибуни й висловлювати підтримку. Формально рада обговорювала питання офіційного визнання так званих «Донецької» та «Луганської народних республік», які Росія фактично окупувала з 2014 року, як незалежних держав. Але підтекст був очевидний. Це був воєнний комітет.

Багато представників еліти виглядали приголомшеними, коли Путін вимагав від них згоди. Керівник зовнішньої розвідки Серґєй Наришкін виглядав наляканим і плутався в словах, заїкаючись у своїй невпевненій відповіді, що викликало зневажливу посмішку Путіна, перш ніж той зрештою домігся потрібної згоди.

Один рóсійський інсайдер сказав, що атмосфера зустрічі нагадувала історичні описи весни 1941 року в Кремлі, коли керівники розвідки Сталіна намагалися попередити його про підготовку нацистською Німеччиною нападу на Радянський Союз, але боялися надто наполягати, з огляду на тверде переконання лідера, що цього не станеться. «У Наришкіна була інформація щодо України, яка не збігалася з тим, що говорили інші, — сказало джерело. — Але він слабкий і нерішучий, а Путін хотів переконатися, що всі виглядатимуть співучасниками цього рішення. Тому ви й побачили ту поведінку».

Поза камерами відбулася ще одна разюча взаємодія. Козак, куратор Путіна з українського питання, мав у Вашингтоні репутацію жорсткого політика, але приватно був шокований самою ідеєю вторгнення, яку повністю усвідомив лише в день кремлівського засідання, сказало джерело, близьке до нього.

Козак, який знав Путіна десятиліттями, був єдиним у залі, хто наважився заперечити. Аргументуючи не з моральної, а зі стратегічної точки зору, він сказав президентові, що вторгнення в Україну стане катастрофою, хоча, як і більшість еліти, все ще не знав, чи йдеться про обмежені військові дії на Донбасі, чи про повномасштабну війну. Після завершення засідання він продовжив обговорення з Путіним наодинці у великій залі, сказало джерело.

Мільйони рóсіян, які дивилися трансляцію по телебаченню, цього не побачили. Натомість вони почули, як Путін запитав: «Чи є інші точки зору або особливі думки з цього питання?»

У відповідь запанувала тиша.

10 — За два дні до вторгнення

22 лютого, наступного дня після театрального виступу Путіна, у Києві зібралася українська рада національної безпеки. Поки високопосадовці збиралися біля зали засідань, Залужний намагався заручитися підтримкою запровадження воєнного стану, що нарешті дозволило б йому почати переміщення військ. У залі його підтримав міністр оборони Резніков. Але Зеленський і далі побоювався посіяти паніку, і рада відхилила воєнний стан, проголосувавши за менш радикальний крок — запровадження надзвичайного стану.

За кілька годин секретар ради безпеки Олексій Данілов передав Зеленському червону папку з цілком таємним розвідувальним звітом про «пряму фізичну загрозу» для президента. Іншими словами, вбивчі групи вже були в дорозі. Зеленський, здавалося, відмахнувся від цього, але інформація, очевидно, справила враження. Наступного дня, під час похмурої зустрічі з президентами Польщі та Литви в розкішному Маріїнському палаці в Києві, Зеленський сказав їм, що це може бути останній раз, коли вони бачать його живим. Щойно зустріч завершилася, польські розвідники поспішно посадили двох відвідувачів у кортеж, який на повній швидкості рушив на захід.

Бартош Ціхоцький, посол Польщі в Україні, залишився в Києві, і за кілька годин його викликали до посольства, щоб передати засекречену телеграму з Варшави. Це був короткий текст із одного абзацу, в якому повідомлялося, що вторгнення почнеться цієї ночі. За останні два тижні поляки переглянули свій скепсис щодо вторгнення, частково на основі нових розвідданих про рóсійські війська, розміщені в Білорусі. Тепер було остаточне підтвердження, що атака неминуча. Це була одна з останніх таких телеграм, які отримало посольство; згодом стіни будівлі кілька годин здригалися, коли один із польських розвідників, що залишався в Києві, розбивав шифрувальне обладнання важким молотом, щоб унеможливити його потрапляння до рук рóсіянам.

Прочитавши телеграму кілька разів, Ціхоцький вийшов надвір подихати свіжим повітрям. Він бачив, як люди в Києві займалися своїми справами зимового вечора — разюче звична картина з огляду на те, що він тепер знав. Люди переглядали афішу в театрі навпроти, і частина його хотіла побігти й крикнути їм, що війна вже на порозі й вистав більше не буде. Натомість він тихо пішов додому, з думками про те, як світ ось-ось зміниться.

11 — За вісім годин до вторгнення

Якщо Варшава тепер стала на бік Лондона та Вашингтона, то Париж і Берлін навіть у фінальні години залишалися в сумнівах. Розвідувальні оцінки обох країн уже допускали можливість певних військових дій, але все ще відкидали ідею повномасштабного вторгнення з метою захоплення Києва. Французький посол дізнається про нього лише тоді, коли його розбудить у висотній квартирі звук рóсійських ракет.

Ще показовішою є історія Бруно Каля, керівника німецької зовнішньої розвідки BND. Коли його літак пізно ввечері 23 лютого приземлився в Києві, американські, британські та польські спецслужби вже встановили, що накази про напад віддано. Панічні повідомлення про неминуче вторгнення циркулювали навіть серед іноземних журналістів в Україні, яких попередили їхні розвідувальні джерела. Але Каль або не знав цієї інформації, або не надав їй значення.

Невдовзі після прибуття Каля до його престижного київського готелю посол Німеччини в Україні отримав із Берліна наказ негайно евакуювати решту дипломатичного персоналу з Києва автомобільним транспортом. Загроза була надто серйозною, щоб чекати ранку, заявили в міністерстві. І навіть тоді керівник німецької розвідки відмовився приєднатися до нічної дипломатичної колони, пославшись на важливі зустрічі наступного дня. Не дивно, що ці зустрічі так і не відбулися. Натомість у день вторгнення Каля довелося вивозити з Києва за допомогою польської розвідки дорогами, заблокованими українцями, які тікали.

У штабі української армії у фінальний вечір перед нападом Залужний і його провідні генерали намагалися реалізувати деякі термінові заходи. На дні Чорного моря були встановлені міни, щоб перешкодити можливому морському десанту в Одесі, а окремі підрозділи отримали наказ зайняти більш стратегічні позиції. «Усе це було категорично заборонено. Якби вторгнення не відбулося, нас могли б судити за такі дії, але більшість командирів розуміли, що вибору немає, і виконали наказ», — сказав один генерал.

Українська військова розвідка ГУР також продовжувала тиху підготовку. 18 лютого її керівник Кирило Буданов отримав трьохгодинний брифінґ від західного посадовця, який детально виклав рóсійські плани захоплення аеродрому в Гостомелі. Ця інформація допомогла організувати деякі останні оборонні заходи, хоча українська перемога в Гостомелі в перші дні війни була хаотичною й досягнутою на межі.

Напередодні вторгнення Буданов зустрівся з Денисом Кірєєвим, українським банкіром із глибокими контактами в рóсійській еліті, який кількома місяцями раніше погодився передавати ГУР інформацію, отриману від своїх джерел у Росії. Тепер Кірєєв повідомив Буданову, що рішення про вторгнення ухвалено, і передав дані про час і напрямки рóсійського нападу. (СБУ вважала Кірєєва потрійним агентом, який зрештою працював на Москву, і застрелила його під час спроби затримання через кілька днів після початку вторгнення.)

Що стосується Зеленського, його слова польському та литовському президентам про те, що вони можуть більше не побачити його живим, свідчили про те, що в останній момент він усе ж усвідомив масштаб загрози. Пізніше того дня він спробував зателефонувати Путіну, але отримав відмову. Натомість він записав відеозвернення до громадян Росії із закликом не дозволити їхньому керівництву розпочати війну. Він також сказав їм: «Якщо ви нападете, ви побачите наші обличчя. Не наші спини, а наші обличчя». Це була повна зміна тону порівняно з його попередніми зверненнями.

Попри це, тієї ночі Зеленський і його дружина Олена лягли спати як зазвичай, розповіла вона згодом. Вона навіть не зібрала тривожну валізу — зробить це поспіхом наступного дня, слухаючи вибухи вдалині, коли евакуюватиметься в невідоме місце через загрозу замаху разом із двома дітьми. Вторгнення застало зненацька й більшість українського уряду, зокрема міністра оборони Резнікова. Він ліг спати, поставивши будильник на 6-ту ранку: мав летіти військовим літаком на лінію зіткнення на Донбасі разом із міністрами закордонних справ країн Балтії — демонстрація непокори перед зростаючою загрозою. Натомість о 4-й ранку його розбудив дзвінок Залужного з новиною, що війна ось-ось почнеться.

Один український посадовець, який знав, що насувається, — це міністр закордонних справ Дмитро Кулеба. 22 лютого він перебував у Вашингтоні на зустрічах, і розвідувальні посадовці там показали йому точні місця, де рóсійські танки прогрівали двигуни й чекали наказу перетнути кордон. Після цього його запросили на незаплановану зустріч із Байденом. Похмура розмова нагадувала «бесіду лікаря з пацієнтом», згадував він, і діагноз, здавалося, був фатальним.

«Коли я вийшов з Овального кабінету, у мене було відчуття, що Байден прощається — і зі мною, і з народом України», — сказав Кулеба.

12 — Вторгнення

Путін оголосив про початок «спеціальної військової операції» о 4:50 за київським часом 24 лютого. За кілька хвилин Росія завдала серії ракетних ударів по цілях навколо столиці. Ще до світанку Зеленський прибув до президентського комплексу на Банковій, де його перший закордонний дзвінок був до Бориса Джонсона. «Я хочу попросити вас, Борисе, як друга моєї країни. Зателефонуйте йому [Путіну] напряму й скажіть зупинити війну», — сказав Зеленський Джонсону, його голос був хрипким. Пізніше відбулися інші дзвінки — до Парижа і Вашингтона, а також зустріч із представниками силових структур. Воєнний стан нарешті було запроваджено на поспіхом скликаному засіданні парламенту.

Упродовж ранку Зеленський опанував себе, і дезорієнтація змінилася рішучістю та гнівом. Під час зустрічі з політичними лідерами його охорона увірвалася до зали й поспіхом вивела його: надійшла інформація про авіаудари по Офісу президента і, можливо, про диверсійні групи поблизу. Пізніше він знову з’явився — вже розпочавши перетворення з приголомшеного політика в костюмі на воєнного лідера у військовому одязі.

Приблизно в той самий час, коли Зеленський у Києві змінював одяг, Путін приймав у Кремлі прем’єр-міністра Пакистану Імрана Хана. Візит було заплановано за кілька місяців до того, і Хан прибув до Москви саме тоді, коли рóсійські танки перетинали кордон України. Дивно, але Путін не скасував зустріч. У день, що змінив хід европейської історії, коли приголомшені представники його еліти обмінювалися шокованими повідомленнями, він провів понад дві години з Ханом, обговорюючи деталі двосторонніх відносин між Москвою та Ісламабадом. Під час розмов Путін виглядав «спокійним», сказало джерело, близьке до Хана. Після цього він запросив гостя залишитися на незапланований розкішний кремлівський обід. У якийсь момент Хан запитав про «слона в кімнаті» — війну, яку Путін розв’язав кілька годин тому.

«Не хвилюйтеся про це, — сказав йому Путін. — Усе закінчиться за кілька тижнів».

13 — Наслідки

Через чотири роки війна триває. За оцінками, загинуло 400 000 рóсійських солдатів — заради того, щоб контролювати на 13% більше території України, ніж на початку 2022 року.

Для британських і американських розвідувальних служб кривавий напад Путіна на Україну став моментом реабілітації. Протягом місяців вони глибоко проникли в плани війни, які Путін тримав у таємниці навіть від більшості власної еліти, і через два десятиліття після фіаско з Іраком їхня правота була доведена попри широкий скепсис. Після цього, за словами американських посадовців, багато партнерських служб почали з новою повагою ставитися до ЦРУ та інших агентств США й виявили інтерес до тіснішої співпраці. (Чи збереглися ці настрої за президентства Трампа — незрозуміло.)

Однак, попри те, що вони правильно передбачили саме вторгнення, Лондон і Вашингтон недооцінили український спротив і переоцінили рóсійську силу — так само, як і Путін. Вони виходили з того, що після вторгнення доведеться підтримувати партизанський рух проти успішних рóсійських окупантів, тоді як український уряд працюватиме у вигнанні або керуватиме «усіченою» державою на заході країни. «Аж до самого дня старту припускалося, що це не триватиме довго», — сказав посадовець британської військової розвідки. «Ми думали, що вони дуже швидко опиняться на захід від Києва, після чого скажуть: “Справу зроблено, цю частину ми забрали, нехай хтось інший розбирається з рештою, дякуємо за увагу”».

Американці мали подібне бачення. «Ми думали, що рóсіяни спочатку діятимуть ефективніше — захоплять Київ за кілька тижнів, а потім українці перегрупуються», — сказала Гейнс.

Европейські служби, які так безнадійно помилилися щодо самої можливості вторгнення, використовували цю розбіжність як пояснення: «Ми не вірили, що це станеться, бо вважали ідею, що вони зможуть просто увійти в Київ і встановити маріонетковий уряд, абсолютно божевільною», — сказав один европейський розвідувальний посадовець. «Як виявилося, це справді було абсолютно божевільно».

Частина проблеми для британців і американців полягала в тому, що, попри глибоке розуміння планування, вони надто покладалися на власні оцінки Росії щодо її військових можливостей. «Система заохочує їх робити речі кращими на папері, ніж вони є насправді», — сказав один американський розвідник. «У нас не було рóсійського генерала на зарплаті, який міг би сказати: “Я не написав жодного чесного звіту за всю свою кар’єру”».

Свою роль відіграло й вузьке коло планування Путіна, яке створило самовпевнений план, не підданий суворій критиці професіоналів розвідки, обізнаних із українськими реаліями. Рóсійські війська входили в Україну, очікуючи на хірургічну операцію зі зміни режиму з мінімальним опором, а не на запеклі бої, що на них чекали. Москва не здійснила багатьох кроків, які західні військові аналітики вважали неминучими — зокрема, не знищила українські енергетичні та комунікаційні мережі. Рóсійська армія припускала, що контролюватиме більшу частину країни за лічені дні, тому вирішила зберегти інфраструктуру для полегшення подальшої окупації. Натомість працюючі мобільні мережі та стабільне електропостачання стали вирішальними для координації поспіхом організованої української оборони.

«Половина проблеми в тому, що ми переоцінили рóсійську військову ефективність і недооцінили українську», — сказав Майкл Кофман із Фонду Карнеґі у Вашингтоні. «Але друга половина — у тому, що рóсіяни виконали операцію зовсім не так, як багато хто очікував, і не так, як це мало б сенс».

Непокірна позиція Зеленського в перші дні після вторгнення стала ще одним неочікуваним чинником. Вашингтон, як і Москва, припускав, що його або вб’ють, або він утече щойно почнуться ракетні удари. Байден закликав його залишити столицю чи навіть країну, щоб гарантувати безпеку. Але Зеленський залишився, і його натхненний образ воєнного лідера в перші критичні тижні допоміг згуртувати українське суспільство у боротьбі проти загарбників. Це також відсунуло на другий план питання про його фатальну помилку — ігнорування американських попереджень напередодні.

Відтоді Україна живе у стані війни, і часу чи бажання повертатися до дискусії про те, чи можна було краще підготувати населення заздалегідь, майже не було. Але ця розмова ще може відновитися — особливо якщо на майбутніх виборах Зеленський зійдеться в боротьбі із Залужним, колишнім головнокомандувачем, нинішнім послом у Лондоні, який наполягав на рішучіших діях, але був відхилений. Залужний сказав, що неможливість належно підготуватися дорого коштувала Україні на початку вторгнення. «Воєнний стан треба було запровадити в січні або, принаймні, в лютому», — сказав він.

Інші ж припускають, що відмова Зеленського підняти тривогу — навіть якщо не навмисно — могла й врятувати Україну. «Якби він почав говорити про неминучу війну, сказав би всім готуватися, суспільство впало б у паніку, і мільйони втекли б», — сказав один генерал ГУР. «Країна, найімовірніше, впала б».

14 — Засвоєні уроки

Для европейських служб, які не змогли передбачити вторгнення, настав період самоаналізу. Один европейський розвідник сказав, що вони були розлючені через провал і наполягали всередині системи на проведенні розслідування, щоб з’ясувати, що можна було зробити краще. «Уся raison d’etre розвідувальної служби полягає в тому, щоб передбачити, коли почнеться наступна війна, — сказав він. — І ми повністю це провалили».

Г’ю Ділан, історик розвідки з Королівського коледжу Лондона, зазначив, що існує довга історія небажання аналітиків розвідки прогнозувати, що майбутні події створять драматичний розрив із минулим. Люди не могли уявити, як виглядатиме велика сухопутна війна в Европі у XXI столітті, тому припускали, що вона малоймовірна. Крім того, скепсис зазвичай є безпечнішим варіантом. «Якщо ви прогнозуєте щось із величезними наслідками, вам доведеться більше відповідати, якщо ви помилитеся», — сказав він.

Провал щодо України почав це змінювати. Як висловився один німецький посадовець: «Головний висновок для нас полягає в тому, що ми маємо працювати з найгіршими сценаріями значно більше, ніж робили раніше».

Тепер, коли світ увійшов у нову епоху невизначеності, з’явилося більше найгірших сценаріїв для розгляду. Нещодавні европейські військові навчання були зосереджені на тому, як підтримувати порядок після масованих атак на енергетичну та комунікаційну інфраструктуру, що спричиняють громадські заворушення. Уперше за століття Канада моделює можливі відповіді на вторгнення США.

Для багатьох ключовий розвідувальний урок з України був очевидним: ніколи не відкидати варіантів лише тому, що колись вони здавалися неможливими.

Переклад Radio Lemberg