Спецслужби Німеччини багато років фіксували тривожні сигнали про Володимира Путіна і його політику, але німецька влада вважала за краще їх ігнорувати, що в підсумку призвело до стратегічного провалу і зростання залежності від Москви.
Про це йдеться в книзі німецьких журналістів Георга Масколо і Каті Глогер «Провал: розслідувальна історія політики Німеччини щодо Росії», представленої в Кельні, пише
DW.
У книзі зібрані документи МЗС ФРН, дані розвідок і свідчення експертів, з яких випливає: Берлін мав достатньо інформації, щоб заздалегідь розпізнати агресивний курс Кремля, але не зробив цього, продовжуючи вибудовувати економічне партнерство з Росією аж до початку повномасштабної війни, яку Путін розв'язав проти України.
Катя Глогер, яка довгі роки працювала власним кореспондентом Stern у Москві і особисто спілкувалася з Путіним, згадує, що на початку 2000-х він намагався справляти враження «новачка, який вчиться у Заходу». Він розпитував німецьких політиків про соціальну систему, пенсії, допомогу студентам, намагаючись виглядати відкритим і допитливим. За словами журналістки, це була лише маска, за якою ховався жорсткий співробітник спецслужб. Уже тоді іноземні журналісти відзначали розрив між зовнішнім образом і справжньою суттю Путіна.
Георг Масколо підкреслює, що в Німеччині ілюзій бути не повинно було: Путін мав великий досвід, пов'язаний з НДР, а німецькі спецслужби — значне досьє на нього. З самого початку МЗС ФРН поділялося на два табори: одні вірили, що з Путіним можна працювати, інші — особливо спецслужби — попереджали, що співробітник КДБ залишається співробітником КДБ. В одному з ранніх документів Федерального відомства з охорони конституції Путін описувався як цинічний офіцер з глибоко націоналістичними поглядами. Але ці сигнали не стали керівництвом до дії.
У книзі докладно описані закулісні епізоди, що показують, як Кремль формував зручний для себе образ в Європі. Так, підготовку промови Путіна в бундестазі в 2001 році координували його давній знайомий, колишній офіцер Штазі Маттіас Варніг і колишній радник канцлера Коля Хорст Тельчик. Саме вони розробили ключові тези: Росія — «дружня європейська країна» і «надійний бізнес-партнер». Промова, виголошена Путіним німецькою мовою, викликала ейфорію в парламенті. Однак на засіданні комітету з міжнародної політики того ж дня Путін був зовсім іншим: він звинувачував Захід у подвійних стандартах, обурювався критикою війни в Чечні і попереджав, що ніякого «спільного європейського дому» не буде, якщо НАТО продовжить свою лінію.
Протягом наступних років політика Кремля все виразніше демонструвала жорсткість і готовність застосовувати насильство: вбивство Анни Політковської, отруєння Олександра Литвиненка, катастрофа MH17 над Донбасом, ліквідація Зелімхана Хангушвілі в Берліні. Глогер зазначає, що «кривавий слід» путінської політики був очевидний задовго до 2022 року, і Німеччина мала переглянути свою стратегію значно раніше.
Особливу увагу автори приділяють енергетичній залежності Німеччини від Росії. Рішення про будівництво «Північного потоку – 2», прийняте вже після анексії Криму, Глогер називає суто політичним. За словами журналістки, канцлерка Ангела Меркель вважала, що газопровід допоможе утримати «крихкий мир» в рамках Мінських угод і виграти час для України. Насправді ж залежність Німеччини від російських енергоресурсів до 2022 року досягла майже 60%, а розрив цих зв'язків обійшовся в десятки мільярдів євро.
Сьогодні, коли деякі німецькі політики знову говорять про повернення до російських енергоносіїв після війни, Масколо попереджає: якщо санкції будуть зняті, на європейські курорти знову повернуться ті, кого насилу вдалося звідти вивести, і Німеччина ризикує повторити колишні помилки, зробивши вигляд, що нічого не сталося.
Автори книги резюмують: Німеччина не була наївною. Вона просто вважала за краще не помічати радикалізацію путінського режиму і його ідеологічний курс на відновлення уявної імперії. Підсумком став стратегічний провал, наслідки якого Європа відчуває досі — поки Кремль веде руйнівну війну проти України.
