«Кравчук. Показывают по ТВ. Присваивает себе и ядерные ракеты, и Донбасс, и Крым… Идиот… Он что – считает, что и Севастополь ему принадлежит?! Нет уж… тут самый что ни на есть "демократ", если он русский – будет против… И еще как будет!.. И не отбирать придется Севастополь у Кравчука, а пусть он его попробует "взять"!»
Такою була реакція на проголошення 24 серпня 1991 року відновлення незалежності України не якогось там Жириновського чи Зюґанова, а одного з головних ідеологів перебудови, помічника Горбачова історика Анатолія Черняєва, переконаного прихильника демократії та демонтажу СССР, - але із залишенням Донбасу, Харкова, Севастополя, Криму й Одеси у складі Росії. Причому йдеться про підтверджену документом безпосередню реакцію на незалежність України, а не про пізніші ремінісценції на цю тему.
Сам Анатолій Черняєв був унікальною людиною в совєтських владних структурах, і тим його оцінки подій 1970-90 років цінні й також унікальні. Батько його був інженером із родини дореволюційного підприємця, мати –дворянкою за походженням. Домашня освіта дала йому більше, ніж совєтська школа – знання кількох іноземних мов і художньої літератури. Вищу освіту Черняєв розпочав у московському ІФЛІ (Інститут філософії, літератури й історії) у 1938 році, одразу після школи – Сталін уже націлився на Європу, йому потрібні були кадри для опанування нею, тому про необхідність «пролетарського походження» тимчасово забули. У 1941 році, як і більшість студентів ІФЛІ, він добровольцем пішов на фронт, відбув усю війну, кілька разів був поранений, дослужився від рядового до капітана, начальника штабу батальйону (неповна вища освіта та знання німецької стали в пригоді), тоді як зі студентів ІФЛІ, які в 1941 році пішли на фронт, уціліло по двоє-троє на сотню. Видається, зіграли свою роль як уміння швидко навчатися всім потрібним речам, в тому числі військовій справі, так і блискуча фізична форма, підтримувана з дитинства (у 80 років Черняєв хвацько бігав на лижах і мав молоду подругу, а загалом він прожив 95 років і помер у 2017-му).
Кар’єра Черняєва в апараті ЦК КПСС була вельми успішною. Він працював у міжнародному відділі, який займався зв’язками з комуністичним рухом у світі: референт, помічник завідувача відділом, консультант, керівник групи консультантів, заступник завідувача відділом; у 1981-86 – кандидат у члени, у 1986-90 роках – член ЦК КПСС, з 1986 року помічник генерального секретаря ЦК, потім президента СССР М. Горбачова. Водночас він критично ставився до політики совєтських вождів, а його щоденники 1972-91 років (45 грубих великоформатних блокнотів по 400 сторінок) містять унікальний фактографічний матеріал про всеосяжну кризу совєтської системи, хоча ледь не до 1988 року автор щоденників високо поціновував Леніна. Коли генсеком став Горбачов, він залучив Черняєва до свого «вузького кола», і той став фактичним автором багатьох новацій лідера СССР у зовнішній політиці, передусім – парадигми «нового мислення для нашої країни та всього світу».
У 2003 році оригінали щоденників, політична частина яких була видана друком, автор, зіткнувшись із реаліями тоді ще раннього путінізму, передав National Security Archive – Національному архіву безпеки у Вашингтоні. За життя Черняєв охоче надавав доступ до цих оригіналів дослідникам. Як на мене, без їхнього ретельного вивчення писати історію СССР просто не варто.
Так от, однією з найцікавіших сюжетних ліній щоденників Черняєва, як нетипового партійного інтелектуала та доброго знайомого визначних діячів культури, ненависника антисемітизму та прихильника зближення з Заходом, є лінія ставлення до України й українців партійних босів і самого автора.
У цій лінії можна виокремити три найважливіші складові:
Отакий вінегрет, щонайменше суперечливий. Впадає в око, що нічого з того, що адресоване «хохлам», Черняєв не дозволяє собі щодо інших народів.
Записи засідань секретаріату та пленумів ЦК брежнєвських часів, на яких автору щоденника доводилося бувати, засвідчують: УРСР і республіки Балтії, часом Білорусь тоді були «вивідними», тобто тими, за чий рахунок жили інші, дотаційні республіки. Так, Узбекистан забезпечував бавовною, Казахстан – в урожайні роки збіжжям, Росія – нафтою і газом, але з якогось дива Москва постійно вимагала саме від своїх київських ґауляйтерів «не замикатися в національному егоїзмі». Ну, а в часи перебудови, коли різко впали світові ціни на енергоносії, що звело на мінімум валютні надходження, коли недолуга антиалкогольна кампанія призвела до руйнації виробництва вина та соків (вирубали виноградники), коли катастрофа на Чорнобильській АЕС, спричинена намальованими у Москві «експериментами», вимагала для ліквідації наслідків шалених витрат, раптом вималювалася непокора з боку низки республік. Ось фрагмент записаного Черняєвим засідання політбюро ЦК КПСС (жовтень 1987-го): «Бирюкова. Выводные республики – Украина и Прибалтика – не хотят повышать темпы производства. Зачем? Нам, мол, хватает! Горбачев. Прижать их через сырье и энергию. И нормативы дать. Пусть живут! Бирюкова. В случае чего – остановить предприятия…»
А чого ви хотіли? «Наша соціалистическая империя», як неодноразово називав Совєтський Союз Горбачов, інакше не вміла. Проте довелося вчитися – надто великою та важливою була Україна, а перекрили сировину й енергію Литві, яка 1990 року відновила незалежність. Не допомогло. А от Україні підсунули велику свиню – перестали давати закуплене на Заході обладнання для модернізації промисловості, перекинувши все Росії. Чи допомогло?
Звернімо увагу на те, що тут – як і в низці інших випадків – маємо фіксацію побоювань Москви щодо реакції УРСР. Іще помітнішими такі побоювання були на засідання політбюро від 9 липня того ж року під час обговорення «кримськотатарської проблеми», коли найвища партійна еліта шукала способи надійного заблокування повернення корінної нації Криму, депортованої Сталіним, на історичну батьківщину. Більшість зійшлася на тому, що слід було би повернути Крим до складу власне Росії, але як це зробити? Горбачов заявив: «Ты считаешъ, что Крым должен опять стать частью РСФСР, как по декрету Ленина?.. Наверное, с исторической и политической точки зрения было бы правильно вернуть Крым в Россию. Но Украина встанет горой». А обережний член політбюро Воротников на це сказав: «Как бы нам не создать еще одну огромную, украинскую проблему». В підсумку Москва знайшла потрібний їй варіант: створення Кримської автономії у складі України, але не кримськотатарської, а де-факто російської.
Компетенція з української проблематики помічника генсека/президента засвідчується тим фрагментом щоденника, де лідером самостійників названо «Народный фронт», що провів з’їзд у Харкові, на якому вимахували «желто-белыми флагами». А разом із тим – такий запис: «6 июля 1991 года. Суббота. Вчера: Киев, Коль и Ко. Сам город… 35 лет не был там… Ощущение, будто в каком-то большом западноевропейском, скорее, немецком, городе: XIX век, улицы, зелень, прибрано, чисто, ухожено… В сравнении с Москвой!».
Нарешті, про російське хамство щодо українців. У щоденнику десятки лексем на кшталт: «продолжал по-хохлацки требовать», «хитрый хохол», «этот наглый хохол», «дал этому хохлу-мидовцу», «а хохол [Кравчук – С.Г.] свое», «интервьюеру-хохлу [Горбачов – С.Г.] слова не давал вставить» тощо. Інтелектуал, дворянин по матері, друг московських філософів, письменників, режисерів і художників – а водночас звичайнісіньке мурло, коли йдеться про українців, чи не так? І поєднані з хамством дурниці: «Я с некоторым удивлением узнал, что и Тихонов [призначений у 1980-му головою Кабміну СССР, етнічний росіянин] – хохол! Просто каток катит на Россию Украина».
А ще щоденники Черняєва засвідчують, що Горбачов до останнього не вірив, що українці проголосують за незалежність, а після референдуму та створення СНД палко умовляв лідерів Заходу не визнавати Україну. А дехто з цих лідерів зичив «другові Майклу» успіхів у «многотрудном процессе воссоединения Союза».
Утім, у 2014 році Черняєв засудив Горбачова за підтримку Путіна, який захопив Крим і «приєднав» його до Росії. Така от іронія історії…
